Log In
Login with using your social network account
Password :
 
Log In

Конвенція ООН про контракти міжнародної купівлі-продажу товарів, як джерело міжнародної купівлі-продажу

0
5.0
2011/09/02
Location : Ukraine, Kiev

З метою уніфікації правового регулювання міжнародної купівлі-продажу товарів 11 квітня 1980 року у Відні було підписано договір під назвою „Конвенція Організації Обєднаних Націй про контракти на міжнародний продаж товарів” (далі – Конвенція). Конвенція набула чинності 1 січня 1988 року. Кількість учасників Конвенції станом на 8 квітня 2007 року складалося з 70 країн.



Для України дата вступу в силу - 1 лютого 1991 року. До Конвенції зроблено досить багато застережень. Україна заявила застереження наступного змісту: «...Будь-яке положення статті 11, статті 29 або частини II цієї Конвенції, що допускає, щоб договір купівлі-продажу або його зміна або припинення угодою сторін або кожна оферта, акцепт або будь-яке інше вираження наміру відбувалися не в писемній формі, незастосовно, якщо хоча б одна зі сторін має своє комерційне підприємство в Україні».



Конвенція є однією з «прямих норм» міжнародного приватного права і компонентом правових систем держав-учасниць Конвенції. Отже, Конвенція завжди має пріоритет перед іншими законами та нормами держав-учасниць щодо відносин навколо контракту купівлі-продажу. Згідно зі Статтею 1 Конвенції, вона застосовується в таких випадках:



1. «у контрактах на продаж товарів, що їх укладають сторони, які розташували свої підприємства в різних державах-учасницях (тобто державах-учасницях Конвенції) ».
Конвенція має пріоритет перед іншими нормами внутрішнього права. Наприклад, якщо українське підприємство укладає контракт купівлі-продажу з австрійським підприємством (обидві держави є учасницями Конвенції), то їх відносини регулюються Конвенцєю, а не, наприклад, Зводами законів про торгівлю України та Австрії. Проте сторони контракту мають можливість недвозначно виключити застосування Конвенції в угоді про вирішальну правову систему.



2. «коли норми міжнародного приватного права спричиняють застосування права держави-учасниці (згідно з угодою сторін або колізійною нормою)».
Це стосується навіть випадків, коли підприємства сторін контракту не розташовані на территорії держав-учасниць Конвенції. Наприклад, якщо контракт купівлі-продажу укладають підприємство з Чеської республіки, яка є учасницею Конвенції, та підприємство з Португалії, яка нею не є, і колізійна норма або угода сторін містить посилання на право Чеської республіки, або якщо підприємство жодної зі сторін контракту не розташоване на территорії держави-учасниці, але сторони домовилися про застосування правової системи держави-учасниці як права третьої держави, то застосовується Конвенція, тому що вона є компонентом вибраної правової системи.



У відповідності зі ст. 2 Конвенція не застосовна до продажу товарів, що здобувають для особистого (сімейного або домашнього) користування; з аукціону; по виконавчих виробництвах; фондових й інших цінних паперів; суден водного й повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці й електроенергії. Конвенція не застосовна також до договорів на виконання роботи або надання послуг (п. 2 ст. 3). Стаття 4 Конвенції обмежує її дію в деяких інших сферах, зокрема в області дійсності договору або наслідків придбання права власності.



Загальні положення містять кілька важливих правових норм із області міжнародного приватного права. Мається на увазі регулювання форми угоди, що викликала найбільше число застережень, у тому числі й України. Стаття 11 сформульована в такий спосіб: «Не потрібно, щоб договір купівлі-продажу укладався або підтверджувався в писемній формі або підкорявся іншій вимозі відносно форми. Він може доводитися будь-якими засобами, включаючи показання свідків».



Однак для того, щоб не порушувати волю держав-учасниць Конвенції, національне законодавство яких потребує виключно писемного зовнішньоторгівельного договору, ст. 96 Конвенції надала таким державам право на подібне вирішення даного питання, вказав, що ні ст. 11, ні п. 1 ст. 29, ні положення частини ІІ, які припускають вираження намірювання сторони не в письмовій, не застосовуються, якщо хоча б одна зі сторін має своє комерційне підприємство в їхніх відповідних державах (при цьому такі держави при підписанні, ратифікації або приєднання до Конвенції повинні зробити застереження про це), тобто в цьому випадку договір міжнародної купівлі-продажу може укладатися (змінюватися, доповнюватися) тільки у письмовій формі.



У випадках, які не регулюються Конвенцією, застосовуються її «загальні принципи» та принципи правової системи, вибраної сторонами контракту або визначеної згідно з колізійними нормами (Стаття 7). Слід зауважити, що в багатьох випадках про існування Конвенції забувають, і сторони контракту згадують про це тільки під час розвязання якого-небудь конфлікту або спору. Одним з випадків, коли Конвенція не застосовується, є «відповідальність продавця за смерть або тілесні ушкодження, спричинені його товаром» (Стаття 5). Як зазначалося вище, Конвенція набула чинності для України 1 лютого 1991 року. Проте 16 квітня 1991 року, тобто через три місяці, був прийнятий Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність" , у статті 6 якого не тільки передбачалася письмова форма, що в загальному не суперечило позиції України щодо Конвенції 1980 року, але також Закон не обмежувався предписанням про письмову форму й вимагав обов''язково двох підписів посадових осіб суб''єкта підприємницької й зовнішньоекономічної діяльності, що вже суперечило й Конвенції, і застереженню України. Застереженню суперечило тому, що вона стосувалася лише письмової форми, але не стосувалася підписів взагалі і їхньої кількості зокрема. Предписання про згадані підписи було настільки плутаним і неясним, що в результаті безлічі протестів ця вимога була скасована.


 


Друга частина Конвенції йменується «Укладання договору». У ній отримали нормативне закріплення порядок направлення пропозиції (оферти) та її одобрення (акцепт). Договір вважається укладеним, якщо одобрення пропозиції (акцепт) дійсно має місце.



Віденська конвенція має головній принцип зобов’язального права – автономію волі сторін, в силу якої сторони за договором можуть виключити застосування Віденської конвенції в своєму договорі або відступити від будь-якого її положення або змінити будь-яке її положення. При цьому сторони договору можуть як напряму вказати, що положення Віденської конвенції до їх відносин не застосовуються, так і вибрати в якості застосовного права право держави, що не є учасником Віденської конвенції.



Слід зауважити, що Віденська конвенція застосовується виключно до договорів міжнародної купівлі – продажу товарів, а її норми не регламентують інші види зобов’язальних відносин сторін в рамках міжнародного торгового обігу, зокрема Віденська конвенція не регулює відносини сторін за товарообмінними договорами. Даної позиції дотримуються й міжнародні арбітражні суди, що розглядають спори, які витікають з вищезазначених договорів.



Потрібно також зазначити, що ст. 8 Віденської конвенції виходить з того, що будь-яка заява або поведінка сторін повинна розглядатися у відповідності з її намірами, якщо інша сторона мала уяву, який це намір, якщо ж подібне не наблюдається, то заява або ж поведінка сторони повинна розглядатися у відповідності з тим розумінням, яке мало би розумну особу, діючу в той якості, що й інша сторона, за аналогічних обставин.

Comments0