Log In
Login with using your social network account
Password :
 
Log In

Звичай, як джерело міжнародної купівлі-продажу

0
4.5
2012/04/27
Location : Zimbabwe, Harare

Підтвердженням значної ролі звичаїв і звичаїв у міжнародній торгівлі, складності й актуальності виникаючих у зв''язку з їхнім застосуванням правових питань служить те, що ці проблеми донині активно обговорюються в ряді конгресів по арбітражу, по порівняльному праву, а також у рамках діяльності Комісії ООН по праву міжнародної торгівлі , одним із завдань якої є заохочення кодифікації й сприяння більш широкому визнанню ролі звичаїв (custom) і поводження (usage).

Звичай історично став первісною формою вираження права, що переважає в рабовласницькому й ранньoфеодальному суспільстві. Так, характер звичаєвого права носили що почали складатися в середні століття норми торговельного права. У середньовічній Європі регулювання міжнародної торгівлі за допомогою звичаїв, що одержало назву lex tercalona, мало велике значення. Закони, що приймалися тоді, у значній мірі ґрунтувалися на сформованих раніше звичаях, систематизували їх. Із другої половини ХIХ століття міжнародні порядки стали займати провідні позиції в області регулювання торгівлі. Передумовою й основою для цього став реалізований у ряді правових систем згадуваний вище принцип автономії волі сторін, у результаті чого міжнародна практика виробила ряд основних понять сучасного міжнародного торговельного обороту. Особлива заслуга в області вивчення цього недержавного регулювання міжнародної торгівлі належить французькому вченому Е. Ламберту, що першим сформулював теорію поняття, що згодом було названо "новим lex tercalona", або автономним купецьким правом. Ця теорія була представлена в 1900 році на Першому міжнародному конгресі порівняльного права й обновлена й розвинена після Другої світової війни такими юристами, як Шмітхофф (Великобританія), Голдмен, Кан (Франція).

Звичайні правила й у цей час широко використаються для регламентації правовідносин, у тому числі в області міжнародної торгівлі. Так, наприклад, в Англії визнається чинність за древніми місцевими звичаями, торговельними порядками, а також сільськими звичаями, що стосуються відносин між землевласниками й орендарями, між самими орендарями й т.п. Наприклад, деякі статті англійського Закону про продаж товарів 1979 року відсилають до торговельних порядків. Судова практика, що має величезне значення в правовій системі Англії, виробила ряд норм по даному питанню, що стосується поняття й застосування звичаєвих правил.

У США значення місцевих звичаїв не настільки велике, як в Англії, але в торговельних відносинах звичаєві правила також відіграють значну роль. В Єдиному торговельному кодексі США дається визначення звичаєвого правила в сфері торгівлі, регламентується його співвідношення із законом й угодою сторін, обговорений порядок застосування звичаїв до угод.

Застосування звичаїв і поводжень, особливо в цивільно-правових і торговельних відносинах, визнається також законодавством і судовою практикою Франції. Законодавчою базою їхнього застосування є норми Французького цивільного кодексу.

На основі вивчення різних визначень торговельного звичаю й поводження, запропонованих, зокрема, Д. Ф. Рамзайцевим, С. С. Алексєєвим, С. И. Вильнянским, И. Б. Новицким й іншими, можна погодитися з визначенням, даним И. С. Зикіним, що під торговельним звичаєм мається на увазі правило, що зложилося в сфері зовнішньої торгівлі на основі постійного й однакового повторення даних фактичних відносин. Що ж стосується поводження , то це правило, що зложилося в торгівлі на основі настільки постійного й однакового повторення даних фактичних відносин, що воно вважається твким що входить до складу волевиявлення сторін по угоді у випадку відповідності їхнім намірам . Основна відмінність звичаю від поводження є в тім, що перший є джерелом права, у той час як друге таким не є. У правовій літературі, як правило, термін "звичай" уживається як правовий звичай, неправовий звичай іменується "зповодженням". У свою чергу, термін "звичаєве правило" поєднує в собі й звичай й поводження.

А. Тинель. Я. Функ, В. Хвалєй виділили дві головних підстави застосування звичаєвих правил у міжнародній практиці. Першим є воля сторін, коли сторони самостійно встановлюють обов''язковість застосування певного звичаю до їхньої угоди. Другою підставою використання звичаю є його використання судом або арбітражем, коли сторони не обмовили застосування звичаю до їхньої угоди, але суд визнав за необхідне його застосування, виходячи із загальних норм законодавства або судової практики. Що ж стосується розуміння категорій "звичай" й "поводження" у різних державах, то вони відрізняються розмаїтістю, пов''язаним з національною специфікою. Ця проблема докладно описана й проаналізована И. С. Зикіним .

Так, в Англії, незважаючи на наявність досить великої кількості робіт у даній області, у трактуванні звичаю спостерігаються серйозні розбіжності як у доктрині, так й у судовій практиці. Як правило, коли говорять про звичай в англійському праві, мають на увазі місцевий звичай. В одному з найбільш авторитетних джерел, яке називає Зикін - "Halsbury Laws of England" (1955 р.), під звичаєм (custom) мається на увазі приватна норма, що існувала або в дійсності, або в презумпції з незапам''ятних часів і набула чинності закону в даній місцевості, хоча б вона й суперечила або не відповідала загальному праву всього королівства. Тут же вказується, що слово "сикют" по-іншому використалося навіть провідними авторитетами в області права, але в строго правовому змісті воно означає саме незапам''ятний місцевий звичай. Класичний виклад ознак звичаю запропонував видний англійський юрист У. Блекстон. Це вимога стародавності звичаю, що підтверджує його стабільність, безперервність його дії. Крім того, звичай повинен бути заснований на згоді, повинен бути визначеним як сам по собі, так і по сфері своєї дії (територіальної й по колу осіб). Ще однією вимогою до звичаю є його обов''язковість, тобто потрібна наявність переконаності в його правовій необхідності, звичаї повинні бути погодженими, тобто не суперечити один одному, звичай не повинен бути нерозумним.

Викладені характерні ознаки звичаю в судовій практиці не завжди повною мірою враховуються для визначення того, чи існує той або інший звичай. У правовій доктрині Англії також найчастіше виділяються лише такі критерії, як давність, розумність, безперервність і визначеність.

Особливо значні розбіжності в трактуваннях при розгляді звичаїв в області торгівлі. Специфічним для англійського права є розмежування між звичаєм (custom) і торговельним звичаєм (trade custom або trade usage). Розходження між ними зводяться в основному до того, що для торговельних звичаїв не існує обов''язкової вимоги давності, дія торговельних звичаїв не повинне бути обов''язково обмежене просторово або конкретним колом осіб. Крім того, торговельний звичай, що суперечить діючому праву, не може бути санкціонований судом, у той час як властиво звичай може в певних межах не відповідати вимогам загального права королівства.

В англійській правовій літературі торговельний звичай трактується як правило поведінки, настільки широко відоме в даній сфері ділового життя, що воно вважається складовою частиною укладеного між сторонами контракту, якщо тільки воно не було виключено ними в прямо вираженій або в якій мається на увазі формі. Можливість його застосування ґрунтується на презумпції того, що сторони не прагнули зафіксувати в прямо вираженій формі всі умови контракту, маючи на увазі те, що відомі їм звичаї будуть вважатися його складовою частиною й заповнять відсутні положення. Таке розуміння торговельного звичаю термінологічно наближає його до викладеного раніше поняттю поводження, оскільки такі звичаї не є нормами права й кваліфікуються як які мається на увазі умови контракту.

Найбільш часто вказуваними в англійській правовій літературі ознаками торговельного звичаю є наступні: торговельний звичай повинен носити характер загального правила (тобто дотримуватися в переважній більшості відповідних ситуацій); він повинен бути настільки відомим у відповідній галузі торгівлі, щоб виправдати презумцію, що сторони, укладаючи контракт, мали намір зробити даний звичай його невід''ємною частиною; торговельний звичай повинен бути визначеним по своєму змісту, а також розумним.

Поряд із правовим звичаєм важливе значення в англійському праві для визначення прав й обов''язків сторін за контрактом має course of dealing - заведений порядок. Це умови, якийх дотримувалися дані контрагенти у своїх взаєминах. Таким чином, що попередни ділові відносини між сторонами можуть створити перевагу відносно умов, які варто мати на увазі в новому контракті при відсутності в ньому прямо вираженого положення по спірному питанню.

Що стосується положення звичаю в праві США, то Зикін відзначає, що специфіка отут складається у відсутності традицій, властивих англійському праву, а також у більш розвинутій системі законодавства як на рівні федерації, так й окремих штатів і міст.

При розгляді питання про наявність звичаю американські суди беруть до уваги наступні критерії, яким він повинен відповідати: звичай повинен нести яку-небудь суспільну користь так, щоб надавані їм вигоди даної категорії осіб не обмежувати права й волі протилежної сторони; звичай повинен існувати протягом тривалого часу.

У підготовленій в 1932 році Американським інститутом права неофіційної, але авторитетної кодифікації – Зводі договірного права (Restatement of the Law of Contract) торговельний звичай визначається як звична або звичаєва практика. У коментарі до цього визначення пояснюється, що звичай є не нормою права, а лише фактично існуючою практикою. Уперше в американському законодавстві визначення поняття торговельного звичаю було дано в Єдиному торговельному кодексі США. Торговельний звичай визначається як "будь-яка практика або порядок ділових відносин, дотримання яких у тих або інших місцях, професії або сфері діяльності носить настільки постійний характер, що виправдовує очікування їхнього дотримання також й у зв''язку з даною угодою". При цьому в офіційних коментарях до даного визначення як основна вимога до звичаю називається постійність дотримання, а також зберігається вимога розумності. Таким чином, в американському праві спостерігається поглинання англійських критеріїв вимогою більш загального характеру - постійністю дотримання, що розширює можливості правового визнання торговельних звичаїв.

У французькому праві для позначення звичаєвого правила використаються два терміни, при цьому в законодавстві немає яких-небудь норм, що визначають дані терміни. У правовій літературі вони розмежовуються як джерело й неджерело права. Проте більш чіткого розмежування у французькій доктрині немає, оскільки між французькими юристами є істотні розбіжності по питанню про те, які звичаї можна вважати правовими, а які повинні бути віднесені до неправових звичаїв - поводжень. Так, французький учений Педамон, на якого посилається Зикін, говорив про практичну неможливість строгого розмежування "costumes" й "usages". Як думає французький автор Дідье, причина цього в тім, що звичаї як явища вивчені дуже погано.

У судовій практиці й доктрині найбільше вживаним є термін "usage". Опираючись на думку ще одного французького правознавця Рене Давида, уникаючи вживання терміна "costume", багато французьких юристів розрізняють торговельний звичай, що є нормою права (usage de droit, usage imperatif) і не є таким (usage de fait, usage conventionel). При цьому зустрічається й трохи інше розуміння розходження між usage de droit й usage de fait. Звичай - це повторення однієї й тієї ж практики в угодах між комерсантами або по питанню факту (упакування, спосіб відправлення товару), або по питанню права (розподіл ризиків, строк виконання зобов''язань).

Вирішуючи питання про правову силу звичаю, французькі автори постійно співвідносять його із законом, що дуже характерно саме для французької юридичної літератури. Так, учений Уен називає торговельним правовим звичаєм той звичай, що відхиляється від імперативної норми цивільного права. Тільки в цьому випадку звичай зізнається джерелом права. Французька судова практика й правова доктрина визнають можливість відхилення торговельного звичаю від імперативної норми цивільного права, тому що й закріплені в законі норми торговельного права можуть не збігатися з відповідними нормами цивільного права. У цьому випадку, як зтверджують окремі автори (Педамон, Ринерт), немає протиставлення звичаю й закону. Існує лише розмежування сфер застосування цивільного й торговельного права.

Іноді відзначається, що торговельний звичай не може суперечити імперативним нормам, що містяться в законі, торговельного права. У той же час існує ряд звичаїв, що суперечать імперативним нормам законодавства.

Згаданий раніше французький правознавець Давид є прихильником теорії, відповідно до якої поняття "правовий звичай" розуміється не настільки вузько й не стосується лише тих звичаїв, які відступають від імперативних цивільно-правових норм. Він допускає також можливість існування звичайних правових норм, що доповнюють закон і його прогалини, що заповнює, а також відступаючих від його диспозитивних норм.

Що ж стосується неправових звичаїв (поводжень), то, наприклад, француз Карбоньє визначає їх як практику, що часто відрізняється залежно від місця або професії, що дотримується особами в угодах, що укладаються ними. Це визначення приводиться Зикіним як дуже типове для французької правової науки. У ньому відбитий тісний зв''язок поводження з договором і вплив у даному питанні автономії волі сторін, які погодились при укладенні контракту застосовувати дані поводження.

Основними факторами, що сприяють формуванню звичаєвих правил в області міжнародної торгівлі, є типові контракти й загальні умови продажу. При цьому основну роль грає ступінь їхнього поширення в конкретній області торгівлі. Разом з тим метою включення в типовий контракт якої-небудь умови може бути прагнення уникнути застосування того або іншого усталеного звичаю або поводження.

Широке поширення типових контрактів і загальних умов продажу в міжнародній торгівлі піднімає їхнє значення як фактору, що сприяє становленню й закріпленню звичаїв і зповоджень. Ступінь застосування розроблених типових контрактів і загальних умов продажу багато в чому залежить від відповідності їхнього змісту сформованим звичаєвим правилам. І в той же час не кожен документ такого роду відображає усталені звичаї й поводження. Більше того, документ, що раніше точно відображав звичаєві правила, може надалі перестати їм відповідати в силу виникнення інших звичаїв і поводжень.

Також важливу роль у формуванні звичаєвих правил грають суди й арбітражі. Невизнання останніми існування звичаю або поводження може в значній мірі перешкодити подальшому становленню відповідної практики їхнього використання. І навпаки, підтвердження судом або арбітражем наявності сформованої практики може сприяти її поширенню й зміцненню як звичаю. Вищевикладене доводить значення публікації відповідних судових й арбітражних рішень як джерела відомостей про існування й практику застосування звичаєвих правил. Ці відомості становлять інтерес і з погляду уніфікації звичаїв, даючи необхідний для такої матеріал.

Роль арбітражу як сприяє утворенню звичаєвих правил фактору проявляється в діяльності арбітражів при різних приватних торговельних й інших асоціаціях. Крім розробки типових проформ, зазначені асоціації нерідко засновують і свій арбітражний орган, покликаний не тільки сприяти більш повному урахуванню специфічних умов торгівлі конкретними товарами, звичаїв і поводжень, але й закріпленню формульваних норм.

Таким чином, формується тісний взаємозв''язок типових договорів і загальних умов торговельних об''єднань і діючих при них арбітражій, активно сприятливому застосуванню в торгівлі проформ, вироблених об''єднанням й у силу цього широко використовують їх при винесенні рішень. Такий взаємозв''язок ще більше сприяє впровадженню в практику міжнародної торгівлі звичаєвих правил, вигідних даному об''єднанню. Це нерідко знаходить своє відбиття в документах торговельних асоціацій. Наприклад, у правилах і звичаях торгівлі картоплею Європейського союзу оптових торговців картоплею міститься відсилання до арбітражного органу при даному союзі. Регламент цього арбітражу передбачає винесення рішень на основі вищезгаданих правил і звичаїв. У результаті чого звертання до арбітражу має на увазі застосування відповідних звичаїв, а посилання на конкретний звичай спричиняють обов''язок вдатися до даного арбітражу у випадку виникнення суперечки.

Чим могутніше та або інша торговельна асоціація, тим більший вплив на формування звичаєвих правил роблять розроблені нею типові контракти й діючий при ній арбітраж. Отут немаловажне значення грає активність торговельної асоціації по посиленню свого впливу, у тому числі за допомогою розширення використання типових проформ і популяризації створеного нею арбітражу.

Дія зазначених факторів приводить до того, що монополістичне об''єднання, що контролює торгівлю певним товаром, здатно диктувати всім іншим учасникам ринку умови торговельних угод.

Як указувалося вище, у міжнародній торговельній практиці широке поширення одержали різноманітні типові умови й контракти. Їхня розробка почалася ще в ХIХ столітті великими експортерами, імпортерами і їхніми об''єднаннями. У цей час вони широко застосовуються. Так, згідно даним статистики, у США близько 47 % асоціацій імпортерів й 40 % асоціацій експортерів використають у своїй практиці типові договори. І хоча такі контракти обов''язкові для сторін тільки по їхній взаємній згоді, а їхній зміст заснований винятково на праві й практиці країни, у якій вони розроблялися, фактично великі фірми нав''язують їхнї умови своїм більш слабким контрагентам.

Як приклад можна привести Принципи міжнародних торговельних договорів, прийняті в 1994 році УНІДРУА. Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК) розробила ряд так званих Загальних умов поставок устаткування й машин, пиломатеріалів, хвойних порід, свіжих фруктів й овочів і т.п. як типові контракти. Такі Загальні умови застосовуються тільки при наявності посилання на них у конкретних договорах.

Особливий інтерес представляють розроблені ЄЕК в 1990 році керівництва (руководства) в області зустрічної торгівлі, що розглядають її різновиди - компенсаційну й зустрічну закупівлі: "Посібник зі складання міжнародних договорів про зустрічну торгівлю" й "Посібник із правових аспектів нових форм промислового співробітництва. Міжнародні договори про компенсаційні закупівлі". Як відзначається в текстах даних Керівництв (руководств), їхньою метою є створення для сторін, що укладають угоди по зустрічній торгівлі, основи для розуміння характеру угоди, у якому вони беруть участь, допомогти їм виявити проблемні області, зв''язані різними складовими частинами угоди, і забезпечити їм орієнтири при складанні необхідних договірних документів, що визначають права та обов''язки сторін.

В обороті функціонує величезна кількість зразків контрактів, підготовлених організаціями торговців і виробників різного роду однотипних товарів. До найбільш відомим з подібних організацій належить Британська конфедерація вовни, Лондонська асоціація какао, Федерація асоціацій рослинного масла, насінь і жиру (FOSFA), Торговельна асоціація фуражного кормового зерна (GAFTA), Лондонська біржа металів, Асоціація рафінованого цукру й ін.

У період існування Ради Економічної Взаємодопомоги договори купівлі-продажу (поставки) товарів між підприємствами держав - його членів регулювалися Загальними умовами поставок 1958 - 1988 років. З моменту розпуску СЄВ Загальні умови поставок втратили колишнє значення, але практика їхнього застосування була оцінена й у роботі над Віденською конвенцією 1980 року. До сьогоднішнього дня на практиці нерідко зустрічаються договори, складені з використанням згаданих Загальних умов. А в Російській Федерації деякі умови поставок, прийняті ще в соціалістичний період, дотепер не втратили законної чинності, як, наприклад, Загальні умови поставки зі СРСР у КНР і навпаки, а також аналогічний документ між СРСР і Північною Кореєю.

Основну роль у процесі уніфікації торговельних порядків грає створена в 1919 році на конгресі в Атлантик-сіті Міжнародна Торговельна Палата, що перебуває в Парижі. Одному із приватних питань, що стосується договору міжнародної купівлі-продажу, присвячені Уніфіковані правила по договірних гарантіях Міжнародної Торговельної Палати в редакції 1978 року. Вони "застосовуються до будь-якої гарантії, поруці або подібному до зобов''язання, як би воно не було названо або позначене, в яких вказується на підпорядкування кваліфікованим правилам по тендерних гарантіях, гарантіям виконання й гарантіям повернення платежу ("Договірні гарантії" Міжнародної Торговельної Палати, публікація № 325), і є зобов''язаннями для всіх зацікавлених сторін, якщо інше прямо не зазначено в тексті гарантії або в змінах до неї" (п.1 ст. 1 Правил). При цьому для того, щоб застосування даних Правил до конкретної угоди стало можливим, сторони договору повинні зробити відповідне застереження в тексті гарантії.

Також значну роль у міжнародній торгівлі грають звичаї, які в той же час часто не збігаються по змісту в різних країнах і навіть у різних портах однієї й тієї ж країни. З метою виключення негативних наслідків такої розмаїтості, пов''язаних з різним трактуванням тих самих понять, на основі таких звичаїв були розроблені договори на умовах "FOB", "CIF", а також їхніх різновидів - "CAF" й "FAS". Ці й ряд інших термінів визначають умови поставок товарів у міжнародній торгівлі. Їхня розшифровка й тлумачення містяться в збірнику торговельних порядків "Trade Terms", виданому Міжнародною Торговельною Палатою, остання редакція якого датована 1953 роком.

Крім того, ще в 1936 році були опубліковані Правила тлумачення торговельних термінів – INCOTERMS, що представляють собою зібрання умов, на яких укладаються контракти купівлі-продажу між підприємствами, що перебувають у різних державах. Точніше буде сказати, що це зібрання умов купівлі-продажу, пов''язане з поставкою товарів. Кожна із цих умов визначає обов''язки продавця й покупця, момент переходу права власності, розподіл витрат і ризиків, відповідальність сторін за виконання контракту.

З розвитком міжнародної торгівлі, удосконаленням фінансових розрахунків, способів упакування, транспортування, появою нових видів товарів, а також способів їхнього страхування періодично виникала необхідність у редагуванні й доповненні правил Incoterms, у зв''язку із чим були прийняті їхні нові редакції 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000 років.

Правила Incoterms відомі в усім світі й широко застосовуються в правилах міжнародної торгівлі. INCOTERMS – скорочене від англійського "International Commercial Terms" (міжнародні торговельні терміни).

По своїй суті INCOTERMS є систематизованим зводом ряду міжнародних торговельних звичаїв. Історично вони складалися в нині існуючій формі на підставі збору, систематизації й уніфікації Міжнародною Торговельною Палатою існуючих до цього неписаних звичаєвих правил, якими керувалися продавці й покупці товарів при здійсненні угод. З юридичної точки зору вони не є обов''язковими для здійснення у всіх випадках зовнішньоторговельних операцій і несуть лише рекомендаційний характер.

Як показує світова практика, це все анітрошки не зменшує їхньої значимості. Застосування INCOTERMS спрощує складання й узгодження договорів в області міжнародної торгівлі, сприяє однаковому тлумаченню й застосуванню контрагентами різних країн умов поставки товарів, оскільки вони використаються в зовнішньоторговельній діяльності господарюючими суб''єктами більшості країн світу.

Застосування INCOTERMS дозволяє господарюючим суб''єктам, що належать до різних держав, що мають різне внутрішнє законодавство й практику здійснення торговельних операцій, досягти однакового розуміння своїх зобов''язань по поставці товару, уникнути необхідності детального узгодження в тексті договору умов поставки, звести до мінімуму розбіжності у зв''язку з неправильним розумінням цих умов й, отже, запобігти збоям у виконанні взаємних зобов''язань. Таким чином, INCOTERMS є свого роду міжнародним еталоном, стандартом в області поставок товарів.

Окремі держави нормами свого внутрішнього законодавства можуть передбачити обов''язковість застосування Incoterms для своїх національних суб''єктів господарювання. У таких випадках господарюючим суб''єктам пропонується в обов''язковому порядку використовувати їх контрактах купівлі-продажу що укладаються. По такому шляху пішла й Україна, про що докладно буде сказано нижче.

Остання редакція Incoterms прийнята в 2000 році. Як указує у своїх офіційних коментарях до Incoterms-2000 Міжнародна Торговельна Палата, вони пропонують більш просте і ясне подання 13 термінів, кожний з яких був переглянутий, а також ураховують широке поширення зон вільної (безмитної) торгівлі, розширення використання електронних коштів зв''язку для здійснення торговельних угод і змін у практиці транспортування товарів.

Зрівнявши нову редакцію Incoterms з попереднього 1990 року, можна зробити висновок, що структура правил залишилася такою же. Як й у попередній редакції, в Incoterms-2000 міститься 13 торговельних термінів, об''єднаних у чотири групи. Так само, як в Incoterms-1990, викладається структура кожного терміна: передбачено 10 пунктів зобов''язань продавця (А1-А10), які корреспондуються з відповідними пунктами зобов''язань покупця, і, навпаки, встановлено 10 пунктів зобов''язань покупця (ВЗ10), які співвідносяться з відповідними пунктами зобов''язань продавця. При цьому в Incoterms-2000 більшість зобов''язань, по суті, залишилися такими ж, якими вони були в попередній редакції.

Однак певні зміни у викладі торговельних термінів все-таки є. Як вказується в коментарях МТП, головна причина перегляду, що відбувся, Incoterms - це необхідність їх приведення у відповідність із сучасною комерційною практикою. В Incoterms-2000 зроблена спроба більш чіткого і ясного викладу формулювання положень торговельних термінів для відображення сформованої торговельної практики. Так, у більшості термінів більш чітко визначаються зобов''язання продавця й покупця, пов''язані з навантаженням і розвантаженням товару. Наприклад, в Incoterms-1990 у терміну РОВ у пункті А4 "Поставка" указувалося, що "продавець зобов''язаний поставити товар на борт зазначеного судна", а в Incoterms-2000 уже встановлено, що "продавець зобов''язаний завантажити товар на борт судна, зазначеного покупцем". Тобто власне кажучи зобов''язання не змінюється, але разом з тим більше чітко описується його зміст.

В Incoterms-2000 формулювання зобов''язань і витрат продавця й покупця, пов''язаних із проведенням митного очищення товару при його вивозі або ввозі, у пунктах А2 й В2, А6 й В6 торговельних термінів доповнені висловленням "якщо це буде потрібно".

Ряд подібних й інших, більш істотних змін повязане зі значним розвитком торгівлі, у тому числі між країнами Європейського Союзу, державами в інших зонах вільної торгівлі, де більше не існують зобов''язання по оплаті мит і відсутні експортно-імпортні обмеження, що позбавляє сторони договору купівлі-продажу необхідності брати на себе які-небудь зобов''язання по здійсненню митного очищення товару й оплаті митних платежів.

Правила Incoterms можуть застосовуватися до всіх видів товарів, у той час як типові договори звичайно розрізняються залежно від виду товару. Правила носять винятково рекомендаційний характер і застосовуються, тільки якщо це прямо передбачено в конкретному договорі.

У рамках МТП були також розроблені єдині правила й звичаї, що стосуються документарнихх акредитивів (остання редакція прийнята в 1993 р.), використовувані в практиці міжнародних розрахунків банками практично всіх держав миру.

Що стосується застосування звичаєвих правил у міжнародних торговельних правовідносинах, то особливий інтерес представляють погляди Л. А. Лунца й Д. Ф. Рамзайцева на дану проблему. Лунц у цьому зв''язку розрізняв звичаї, які дійсно можуть бути названі уніфікованими міжнародними нормами, і звичаї, які застосовуються в зовнішній торгівлі, але внаслідок національних особливостей не можуть бути названі нормами міжнародного характеру, а є національними звичаями, застосовуваними до угод у тих випадках, коли в силу колізійної норми підлягає застосуванню дане національне право. На практиці важко відрізнити ці два види звичаєвих правил, тому що варто вивчити, чи одноманітно застосовується той або інший звичай в окремих країнах .

По питанню процесу утворення міжнародних торговельних звичаїв Рамзайцев писав, що саме це поняття виникло в результаті "збігу й подібності в змісті прийнятих в окремих країнах звичаїв" . По цьому ж питанню Лунц дотримувався подібної точки зору. "Оскільки в справі виникають тільки питання, що однаково вирішувані по даному виду торговельного звичаю в різних країнах, остільки даний звичай дійсно носить міжнародний характер й усуває саме виникнення колізійного питання" .

У той же час не можна вважати, що фактичний збіг національних звичаїв ряду країн саме по собі безсумнівно веде до виникнення міжнародної норми, що діє в торговельних відносинах. "Зародження звичаю міжнародної торгівлі відбувається поза національними правовими нормами, коли останні внаслідок "інерції" виявляються непридатними для нових умов торгівлі" , - пише Лунц. Тобто спочатку утворюється певна практика міжнародної торгівлі в конкретній області, а наступне її санкціонування в ряді держав дає підстави говорити про виникнення міжнародного торговельного порядку як однакової міжнародної звичаєво-правової норми.

Таким чином, для кваліфікації певного правила в якості міжнародного торговельного порядку необхідний збіг двох моментів: наявність сформованої однакової практики міжнародної торгівлі й санкціонування державами виникнувшого на основі такої практики правила, його визнання у відповідних країнах.

У правовій доктрині й арбітражній практиці різних держав існують різні підходи до проблеми виникнення й застосування міжнародних торговельних порядків. Так, Зикін, описуючи погляди прихильників (серед них згадані Фучард, Диреппс, Шмітхофф, Голдштейн й ін.) теорії, що трактує міжнародні торговельні порядки як автономне утворення, що не залежить від національних правових систем, приводить два різновиди такої доктрини. Перша розглядає звичаї як втілення наднаціонального правового порядку, відмінного й незалежного від національних правових систем і від міжнародного публічного права. Друга трактує міжнародні правові звичаї як чисто контрактні норми, застосування яких залежить від наявності відсилання до них у договорі; дані правила можуть бути основою для виникнення так званих "саморегулюючих" контрактів, зміст яких залежить тільки від волевиявлення сторін.

Опираючись на висловлення ряду авторів – супротивників описаної теорії автономного підходу (Дєчєвой, Каленски), Зикін критикує даний підхід "твердження про виникнення й існування самостійного автономного й у значній мірі незалежного від нормотворчої діяльності держав права міжнародної торгівлі, яке необхідно приймати з певними застереженнями, продиктованими принциповою думкою про те, що ніяке право, власне кажучи, не може виникнути без нормотворчої діяльності держав". "Не слід убачати в міжнародних правових звичаях, що сформувалися, завершену "наднаціональну" правову систему, здатну самостійно регулювати міжнародні торговельні відносини. Які б труднощі не створювала проблема визначення застосовного права, які б недосконалі не були національні закони, що регулюють торговельні відносини, важко відмовитися від національних норм при регламентації зазначених відносин на користь розрізнених і різнорідних звичаєвих правил" .

Викладена вище проблема знайшла своє відображення в міжнародних конвенціях й арбітражних регламентах. У статті 9 тексту Єдиного закону про міжнародну купівлю-продаж товарів, що є додатком до однойменної Конвенції 1964 року, записано, що у випадку розбіжності між текстом договору й звичайних правил останні превалюють, якщо інше не погоджено сторонами. Подібна норма втримується й у статті 2 Єдиного закону - додатку до Конвенції про Єдиний закон про укладення договорів про міжнародну купівлю-продаж товарів 1964 року.

У Комісії ООН по праву міжнародної торгівлі під час розробки проектів конвенцій про міжнародну купівлю-продаж товарів і про укладення договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, об''єднаних потім у проект Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, висловлювалися різні думки по даній проблемі. У прийнятій згодом Конвенції 1980 року звичаєвим правилам присвячена стаття 9, що говорить: "Сторони зв''язані будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовилися, і практикою, що вони встановили у своїх взаєминах. При відсутності домовленості про інше вважається, що сторони мали на увазі застосування до їхнього договору або його укладеннюу звичаю, про який вони знали або повинні були знати й який у міжнародній торгівлі широко відомий і постійно дотримується сторонами в договорах даного роду у відповідній сфері торгівлі". При такій редакції статті багато чого залежить від позиції суду або арбітражу, що розглядають спір, від їхнього підходу до вирішення питання про те, знали або повинні були знати сторони яке-небудь звичаєве правило, чи широко воно відомо й чи постійно дотримується сторонами в договорах даного роду у відповідній області торгівлі. У пункті 1 статті VII Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року й у статті 38 Арбітражного регламенту ЄЕК ООН передбачено, що поряд із застосовними правами арбітри будуть керуватися положеннями контракту й торговельними вичаями. Подібні норми містяться в Арбітражному регламенті ЮНСИТРАЛ 1976 року (ст. 33), Правилах міжнародного торговельного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії й Далекого Сходу 1966 року (ст. 7), Арбітражному регламенті 1975 року (ст. 13) і ін.

Comments0