Log In
Login with using your social network account
Password :
 
Log In

Інституційний арбітраж та арбітраж ad hoc. Переваги та недоліки

0
5.0
2011/07/23
Location : Ukraine, Kiev

Міжнародній практиці відомі два основні види міжнародного комерційного арбітражу: інституційний (постійно діючий) арбітраж і арбітраж ad hoc (арбітраж для розгляду одного спору).
Арбітражем ad hoc слід вважати спеціально створений сторонами із вказаних ними осіб арбітраж, який не пов’язаний з будь-якою організацією і має своєю метою вирішення конкретного спору за правилами, встановленими сторонами чи арбітром. Для цього виду арбітражу характерним є те, що він припиняє своє існування відразу після винесення арбітражного рішення. Для того щоб такий арбітраж діяв, сторони в арбітражній угоді повинні визначити: предмет спору, місце проведення арбітражу, правила надання доказів, правила процедури, вказати кількість арбітрів, порядок їх обрання та ін. (ст. IV Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж). Дуже часто ці питання вирішуються на основі спеціально розроблених модельних правил, найчастіше - арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ 1976 р., розробленого Комісією ООН з права міжнародної торгівлі спеціально для застосування у судах ad hoc, а також Арбітражного регламенту ЄЕК ООН 1966 р., правил міжнародного комерційного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії та Далекого Сходу (ЕКАДС) 1966 р.. Арбітраж ad hoc, як правило, не є юридичною особою. Для забезпечення діяльності такого арбітражу іноді виникає потреба у створенні технічного апарату, що забезпечував би обмін кореспонденцією, фіксування арбітражного розгляду, діловодство тощо.



Найбільш складною проблемою при зверненні до арбітражу ad hoc є формування його складу. Частими є випадки, коли сторона, яка не виконує зобов’язання, ухиляється від обрання арбітра. Для вирішення цієї проблеми в міжнародній практиці почали застосовувати специфічну форму арбітражу ad hoc, яка отримала назву адміністрованого арбітражу. Ця специфічна форма арбітражу ad hoc характеризується наявністю «адміністративного» зв’язку з організацією, яка покликана сприяти проведенню арбітражу. До функцій такої організації належить: організація розгляду спорів, надсилання матеріалів і повідомлень, призначення арбітрів у випадку розбіжностей сторін, вирішення питання про відвід арбітра, надання необхідних приміщень, стенографія та ін. Ці функції здійснюються виключно на прохання сторін, до того ж в їх виконанні може бути відмовлено.



Порядок розгляду спорів таким арбітражем зафіксований у Правилах міжнародного торговельного арбітражу ЕКАДС (Економічна комісія ООН для Азії та Далекого Сходу) та Арбітражному регламенті Європейської Економічної Комісії ООН (ЄЕК). Згідно зі ст. 4 Арбітражного регламенту ЄЕК компетентний орган у разі наявності письмової згоди сторін призначає одноособового арбітра або арбітражну установу, якій буде доручено вирішити спір згідно з регламентом.



У разі відсутності згоди сторін щодо призначення одноособового арбітра або арбітражної установи компетентний орган запропонує сторонам призначити кожній по одному арбітру, до того ж призначені таким чином два арбітри мають обрати арбітра - голову. Якщо протягом 30 днів з дня відправлення пропозиції компетентного органу одна із сторін не призначить арбітра, то компетентний орган здійснює призначення на свій розсуд.



Для інституційного арбітражу характерна наявність постійно діючого органу, який не бере участі у вирішенні спорів, а виконує визначені адміністративні функції: сприяє формуванню складу арбітражу, надсилає сторонам документи у справі, встановлює дату проведення арбітражу тощо. Наприклад, таким органом є Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати. Постійно діючі арбітражні (третейські) суди створюються при різних організаціях, асоціаціях, біржах, торгово-промислових палатах.
У свою чергу інституційні арбітражі поділяються на загальні та спеціальні. Такий поділ досить умовний, оскільки загальний арбітраж не розглядає всі без винятку спори, компетенція його обмежена порівняно з компетенцією державного суду. Він є загальним щодо спеціального арбітражу, який спеціалізується на вирішенні спорів, що виникають тільки із визначених правовідносин. Прикладами загального арбітражу можуть бути Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України, Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати (МТП, ІСС) у Парижі, створений у 1923 р., Лондонський міжнародний третейський суд (ЛМАС, LCIA), організований у 1892 р., Американська арбітражна асоціація (ААА), що виникла у 1926 р., Арбітражний інститут Стокгольмської торгової палати, заснований у 1917 р., Міжнародний центр з вирішення інвестиційних спорів (ICSID), що створений у 1866 р. і входить до складу Всесвітнього банку, Центр арбітражу та медіації Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ, WIPO) - підрозділу ООН, що діє з 1994 р. у Женеві. Прикладами спеціалізованого арбітражу є Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, Арбітраж Ллойда, Арбітраж Асоціації Міжнародного повітряного транспорту, Арбітражний Суд Бременської бавовняної біржі тощо.



У процесі розвитку міжнародного комерційного арбітражу спостерігається збільшення кількості спорів, які вирішуються постійно діючими арбітражними органами. Водночас зменшується кількість випадків, коли сторони вдаються до процедури арбітражу ad hoc. На підставі цього більшість іноземних коментаторів приходять до висновку про те, що інституційний арбітраж є найбільш типовим видом арбітражу. Таке становище пояснюється тими перевагами, які притаманні інституційному арбітражу порівняно з арбітражем ad hoc. До таких переваг належать, зокрема, визначеність арбітражної процедури, у тому числі порядку обрання арбітрів, який доволі часто являє перепону у випадку арбітражу ad hoc; об’єднання у складі членів постійно діючого арбітражу найбільш авторитетних і кваліфікованих спеціалістів у відповідних галузях; наявність у інституційного арбітражу практики розгляду спорів; наявність технічних і організаційних умов для швидкого і об’єктивного вирішення спорів, які забезпечуються постійно діючими канцеляріями, секретаріатами.



Слід також зазначити, що важливою перевагою є наявність регламентів постійно діючих арбітражних органів, яка створює сторонам можливість заздалегідь ознайомитися з правилами ведення арбітражних справ. В інституційних арбітражах неможлива ситуація, при якій сторони не зможуть досягти згоди про порядок призначення арбітрів або одна із сторін ухиляється від обрання арбітра, оскільки в такому випадку арбітражний центр сам призначає його. Наприклад, п. З ст. 8 Арбітражного регламенту Міжнародного арбітражного суду при Міжнародній торговій палаті передбачає: якщо сторони не висувають одноособового арбітра протягом 30 днів з дати, коли заява позивача до арбітражу була повідомлена іншій стороні, одноособовий арбітр призначається судом. Таке призначення здійснюється значно швидше, ніж компетентним органом адміністрованого арбітражу.



Наведені підходи щодо класифікації арбітражів є традиційними, властивими міжнародній практиці вирішення приватноправових спорів, проте існують і дещо нетрадиційні підходи до класифікації арбітражів, здебільше з мотивів наукового розподілу. Міжнародній практиці врегулювання зовнішньоекономічних спорів відомі випадки створення арбітражів та передача спорів на їх вирішення всупереч добровільній природі останніх. Як виняток, створюються обов’язкові арбітражі для вирішення певної категорії справ, проте їх кількість невелика. Так, в Ірландії обов’язковий арбітраж призначався у справах, в яких зачіпаються інтереси державних чи муніципальних установ та організацій.



З огляду на практику правозастосування при вирішенні спорів, переданих на розгляд арбітражу, арбітражі можуть поділятися на такі, що діють на принципах дружнього посередництва (amicable composition), або такі, що вирішують спір відповідно до норм права. Особливість перших полягає в тому, що, вирішуючи спір, останні не пов’язані точним застосування правових норм, тому вирішення спорів відбувається ex aequo et bono (по справедливості). Метою такого розгляду є відновлення довіри і пошук компромісу між сторонами, а не досягнення точної відповідності закону. Вирішення спорів ex aequo et bono допускається за наявності угоди сторін, тоді, коли це не суперечить праву відповідної країни. Таке вирішення спорів не допускається, наприклад, в Англії та Норвегії.



Наведені вище підходи щодо розподілу арбітражів не впливають на порядок формування останніх та вирішення спорів, що передаються до того чи іншого арбітражу, в більшості випадків така класифікація дає можливість більш детально дослідити правову природу міжнародного комерційного арбітражу та усвідомити його внутрішню сутність.



Отже, традиційно виділяють інституційний арбітраж та арбітраж ad hoc. Для інституційного арбітражу є характерною наявність недержавної організації, яка створила і «опікає» інституційний арбітраж. Арбітраж ad hoc організується сторонами для вирішенні одного спору і не пов’язаний з будь-якою установою. На відміну від арбітражу ad hoc, інституційний арбітраж діє на підставі визначених правил розгляду спорів, які визначені в регламенті інституційного арбітражу.

Comments0