Log In
Login with using your social network account
Password :
 
Log In

Арбітражна угода та юрисдикція міжнародного комерційного арбітражу (принцип competence competence)

0
5.0
2011/12/16
Location : Zimbabwe, Harare

Арбітражна угода є важливим атрибутом арбітражного процесу та міжнародного комерційного арбітражу в цілому. Зміст арбітражної угоди визначає специфіку арбітражного розгляду спору і можливість рішення такого спору арбітражем взагалі. Дійсна арбітражна угода є, по-перше, правовою основою і правовим джерелом компетенції арбітражу розглядати конкретний спір, а по-друге, умовою дійсності і юридичної сили винесеної по цьому спору арбітражного рішення. Арбітражна угода є угода sui generis, що містить елементи договірного порядку щодо свого виникнення і процесуальні елементи щодо свого юрисдикційного характеру.Матеріальний характер арбітражної угоди підкреслюється статтею 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (надалі – «Закон про МКАС»), що визначає арбітражну угоду саме як угоду сторін про передачу в арбітраж всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з конкретними правовідносинами. Процесуальний характер арбітражної угоди виходить із змісту положень п.1 ст.8 Закон про МКАС і п. 3 ст. II Нью-йоркської конвенції 1958 року, які передбачають, що суд, в який подано позов щодо питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо яка-небудь із сторін попросить про це не пізніше за подачу своєї першої заяви по суті спору, припинити виробництво у справі і направити сторони в арбітраж, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила силу або не може бути виконаною.
Таким чином, за своєю природою арбітражна угода, з одного боку, є угодою сторін про передачу певного спору, який виник або може виникнути між сторонами в майбутньому з відповідного кола правовідносин, в арбітраж (матеріальний характер); а з іншої - виключає можливість вирішення цього спору державним судом, за умови дійсності арбітражної угоди (процесуальний характер).
Важливою ознакою арбітражної угоди, яка витікає з її природи і направлена на забезпечення ефективності арбітражу, є автономність арбітражної угоди. Проблема автономності - це проблема співвідношення зовнішньоторговельного договору і арбітражної угоди, що стосується його. Вирішення цієї проблеми вимагає відповіді на такі питання: чи впливає недійсність договору на арбітражну угоду і, навпаки, арбітражної угоди на договір. Разом з цим проблема автономності арбітражної угоди виникає і у разі закінчення терміну зовнішньоторговельного контракту, розриву його однією або обома сторонами, а також при неможливості його виконання.
В доктрині міжнародного комерційного арбітражу переважає думка про те, що зовнішньоторговельний контракт і його арбітражна угода є самостійними договорами.
Один з видатних фахівців в області міжнародного арбітражу - Швебель, розкриваючи суть доктрини автономності арбітражної угоди, обґрунтовано стверджує, що «коли сторони укладають угоду, що містить арбітражне застереження, вони укладають не одне, а дві угоди…». Міжнародна арбітражна практика також визнає автономність арбітражної угоди від контракту, в якому вона міститься, як основоположний принцип міжнародного комерційного арбітражу.
Ще одним аргументом на користь самостійності арбітражної угоди є те, що вона може стосуватися не тільки спорів, що окреслені в договорі, але і спорів з інших цивільно-правових відносин, зокрема деліктних. Національні закони більшості країн, зокрема України, говорять про арбітражну угоду як про окрему угоду сторін про передачу в арбітраж всіх або певних спорів...» (ст. 7 Закону про МКАС). У цих випадках арбітражна угода взагалі є єдиною угодою. Крім того, самостійність арбітражної угоди підтверджується і особливим режимом колізійного регулювання, який не завжди підкоряється правопорядку, що застосовується до зовнішньоторговельного контракту.
Зокрема, Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року (надалі – «Європейська Конвенція») передбачає, що питання про дійсність або існування арбітражної угоди може регулюватися законом країни (стаття VI (2) Конвенції), іншим, ніж закон країни, що підлягає застосуванню до основного контракту (стаття VII Конвенції). Тому можна зробити висновок про те, що арбітражна угода має власний статут правовідносин, не залежний від договору.
Отже, укладаючи договір (контракт), що містить арбітражну угоду, сторони укладають не один, а два договори: основний та договір про передачу спору на розгляд в арбітраж (арбітражна угода). Таким чином, арбітражна угода є самостійним договором. Тому будь-які заперечення однієї із сторін суперечки щодо недійсності основного договору не приводять ipso jure до недійсності арбітражної угоди, що міститься в ньому. І саме арбітраж, а не суд, наділений компетенцією першим вирішувати всі питання власної юрисдикції, не дивлячись на заперечення щодо дійсності договору, в якому міститься арбітражна угода.
З принципу автономності арбітражної угоди виходить інший фундаментальний принцип міжнародного комерційного арбітражу, який дозволяє арбітражу самостійно визначати власну юрисдикцію, включаючи будь-які заперечення щодо наявності або дійсності арбітражної угоди (принцип компетенції-компетенції). Не дивлячись на те що принцип автономності арбітражної угоди і принцип компетенції-компетенції тісно пов’язані один з одним і мають схожу мету, їх юридичне значення не співпадає. Зазвичай принцип автономності арбітражної угоди є першим кроком на шляху встановлення арбітражем власної компетенції. Тоді як принцип компетенції-компетенції дозволяє арбітражу вирішувати питання власної компетенції навіть при оспорюванні дійсності арбітражної угоди.
Таким чином, принцип автономності арбітражної угоди дозволяє арбітражу вирішувати питання власної компетенції лише у разі, коли оспорюється дійсність контракту, в якому міститься арбітражна угода. А принцип компетенції-компетенції наділяє арбітраж повноваженнями самостійно визначати власну юрисдикцію розглядати спір, зокрема будь-які заперечення щодо дійсності та наявності арбітражної угоди.
Право арбітражу самостійно приймати рішення про свою компетенцію є загальновизнаним в доктрині і практиці міжнародного комерційного арбітражу, а також закріплено в національному законодавстві (наприклад, у Федеральному Законі Швейцарії про міжнародне приватне право у п. 1 ст.186 закріплено положення про те, що третейський суд самостійно приймає рішення про свою юрисдикцію. Подібні положення також закріплені в ст. 30 англійського Арбітражного акта 1996 р., ст. 23.1 Регламенту ЛМТС 1998 р., п.1 ст. 1052 ЦПК Нідерландів в редакції 1986 р., ст. 2 Шведського закону про арбітраж від 4 березня 1999 р., п. 1 ст. 16 Закону РФ «Про міжнародний комерційний арбітраж»., ст. 16 Закону України про МКАС) та на конвенційному рівні (стаття V (3) Європейської Конвенції). При цьому принцип компетенції-компетенції складається з двох аспектів: позитивного та негативного. Позитивний аспект передбачає, що арбітраж наділений відповідними повноваженнями щодо вирішення всіх питань власної компетенції, включаючи заперечення щодо дійсності і існування арбітражної угоди. Негативний аспект передбачає, що суд, в який поданий позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, зобов’язаний, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше за подачу своєї першої заяви по суті спору, припинити виробництво у справі і направити сторони в арбітраж, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила силу або не може бути виконаною. Це означає, що на прохання однієї із сторін суд, встановивши дійсність арбітражної угоди, зобов’язаний визнати себе некомпетентним розглядати спір по суті і направити сторони в арбітраж.
Таким чином, за умови, якщо одна із сторін арбітражної угоди до початку арбітражного розгляду спору подала до компетентного суду позов, що є предметом арбітражної угоди, суд, переконавшись в prima facie дійсній арбітражній угоді, повинен направити сторони в арбітраж.
Однак, коли одна із сторін арбітражної угоди подає позов про дійсність арбітражної угоди до компетентного суду під час арбітражного розгляду спору, арбітражний розгляд може бути початий або продовжений, і арбітражне рішення може бути винесене, поки спори про підсудність чекають рішення в суді (п. 2 ст. 8 Закону про МАКС). Таким чином, згідно з арбітражним законодавством України, а також законам держав, відповідне законодавство яких ґрунтується на положеннях Типового закону ЮНСІТРАЛ, як арбітраж, так і державний суд мають рівноцінну компетенцію одночасно встановлювати дійсність арбітражної угоди. Колізія, закладена в положеннях Закону, є наслідком компромісу його розробників між уникненням додаткових витрат сторін (унаслідок очікування остаточного рішення державного суду щодо дійсності арбітражної угоди і юрисдикції арбітражного суду) і уникненням bona fide затримки арбітражного розгляду спору (унаслідок звернення однієї із сторін суперечки до державного суду із запереченнями щодо укладення дійсної арбітражної угоди).
За таких обставин може виникнути ситуація, коли компетентний суд визнає арбітражну угоду недійсною і свою компетенцію розглядати спір по суті; а арбітраж, навпаки, визнає арбітражну угоду дійсною і також визнає власну компетенцію розглядати спір по суті. Тобто може виникнути колізія компетенції між державним судом і арбітражем щодо визначення дійсності арбітражної угоди і, як наслідок, компетенції арбітражу вирішувати спір.
Питання про застосування принципу автономності арбітражної угоди і принципу компетенції-компетенції, коли заперечується сам факт висновку, а тому і існування основного договору, не має однозначного рішення. Висловлюється думка, що автономність арбітражної угоди обмежується випадками, коли основний договір взагалі не був укладений або він недійсний ab initio. У законодавстві держав щодо визначення змісту принципу автономності арбітражної угоди також не існує єдиного підходу.
У країнах, законодавство про міжнародний комерційний арбітраж яких ґрунтується на положеннях Типового закону ЮНСІТРАЛ, автономність арбітражної угоди трактується достатньо широко і охоплює як питання дійсності, так і питання існування арбітражної угоди і дозволяє арбітражним судам першими встановлювати дійсність арбітражної угоди і власну компетенцію. Стаття 16 Закону про МКАС передбачає, що третейський суд може сам прийняти ухвалу про свою компетенцію, зокрема з будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди (принцип Kompetenz-Kompetenz). З цією метою арбітражна угода, що є частиною договору, повинна трактуватися як угода, не залежна від інших умов договору. З практичної точки зору складність питання полягає в тому, що стаття 16 Закону про МКАС підлягає застосуванню тільки арбітражем, а не національним судом. Тому українські суди не мають юридичних підстав застосовувати принцип автономності арбітражної угоди, коли розглядають питання дійсності арбітражної угоди згідно з ст. 8 Закону про МКАС. Унаслідок чого досить часто недійсність основного договору тлумачиться судами як підстава недійсності арбітражної угоди, що міститься в такому договорі. Тому, небезпідставно, висловлюється думка про те, що національні суди неоднозначно тлумачать принцип автономності арбітражної угоди.
Проте для держав, які є учасницями Європейської конвенції 1961 року, вказана колізія щодо розділення повноважень між державними судами і арбітражем може бути вирішена (за умови застосування Конвенції) на користь арбітражу. Відповідно до положень Конвенції, якщо одна із сторін арбітражної угоди подала заяву з проханням про арбітраж, то державний суд, в який може звернутися інша сторона з позовом по тому ж предмету або з питання відсутності, недійсності або втраті сили арбітражної угоди, повинен відкласти винесення рішення про компетенцію арбітражного суду, поки арбітражний суд не винесе рішення по суті справи, якщо тільки у державного суду немає достатніх підстав для відступу від цього правила (стаття VI (3).
Закон Англії про арбітраж 1996 року встановлює, що недійсність або неможливість виконання договору, який містить або повинен містити арбітражну угоду, не приводить до визнання арбітражної угоди недійсною, неукладеною або неможливості її виконання (ст. 7 Арбітражного Закону Англії 1996 року). Крім того, закон також закріплює компетенцію арбітражу визначати питання власної юрисдикції (ст. 30 Арбітражного Закону Англії 1996 року). Отже, Закон Англії про арбітраж 1996 року наділяє арбітражний суд невід’ємною компетенцією вирішувати всі питання власної юрисдикції.
При цьому надзвичайно цікава судова практика, що склалася в Англії з приводу розмежування компетенції між державними і арбітражними судами. Як вказав один англійський суд ще в 1953 році, щоб визначити межі судової влади з приводу встановлення юрисдикції арбітражних судів, треба прийняти до уваги фундаментальні принципи, регулюючі діяльність арбітрів. Не буде правомірним, якщо арбітраж, унаслідок оскарження його юрисдикції однієї із сторін, припинить розглядати спір, поки її юрисдикція не буде остаточно встановлена державним судом. Навпаки, арбітражний суд має право вирішувати питання, чи має він юрисдикцію розглядати конкретну суперечку, не з метою досягнення рішення, яке буде обов’язковим для сторін, оскільки арбітраж не може остаточно вирішувати питання власної юрисдикції, а з метою виконання власного обов’язку щодо попереднього встановлення необхідності продовжувати розглядати спір між сторонами. Це означає, що першочергове право арбітражу встановлювати власну юрисдикцію є не тільки законодавчо закріпленим правом, але і обов’язком арбітражного суду.
Також необхідно звернути увагу на судову практику палати лордів, яка є так званим «fresh start» підходом щодо тлумачення змісту арбітражної угоди. Суть такого підходу полягає у виявленні намірів сторін, які, як раціональні підприємці, переслідують мету, щоб всі правовідносини, що виникають між ними, вирішувалися однією установою. Унаслідок чого будь-які виключення певних правовідносин з юрисдикції арбітражу допустимі лише за умови чіткої домовленості сторін. Зокрема, за відсутності чіткої домовленості сторін про інше неможливо припустити, що сторони мали намір передати всі питання щодо виконання умов контракту в арбітраж, тоді як питання дійсності і можливості виконання контракту - до суду. Отже, арбітражний суд повинен вирішувати всі питання власної юрисдикції, включаючи заперечення про дійсність арбітражної угоди, якщо не існує домовленості сторін про інше.
Іншу модифікацію законодавчого закріплення згаданого принципу міститься в законодавстві Швеції. Так, згідно зі ст. 2 Шведського закону про арбітраж від 4 березня 1999 р. ухвалення арбітрами постанови про власну компетенцію не перешкоджає державному суду розглядати це питання за заявою сторони. Арбітри можуть призупинити арбітражний розгляд до ухвалення рішення державним судом.
До країн, законодавство яких обмежує застосування принципу автономності арбітражної угоди і принципу компетенції-компетенції відносяться США. У своїх рішеннях Верховний суд США визнав, що дійсність арбітражної угоди не залежить від дійсності договору, в якому воно міститься. Проте окружні суди США тлумачать obiter dictum Верховного суду таким чином, що фактично обмежує застосування доктрини автономності арбітражної угоди до випадків, коли оспорюється існування основного договору, в якому міститься арбітражна угода.
В цілому, автономність арбітражної угоди і компетенція арбітражу самостійно визначати власну юрисдикцію є загальновизнаними і основоположними принципами міжнародного комерційного арбітражу, зміст яких залежить від арбітражного законодавства відповідної держави. Також арбітражний суд, ухвалюючи будь-яке рішення з приводу своєї компетенції, повинен приймати до уваги і керуватися положеннями регламенту відповідного арбітражного суду так, щоб реалізувати наміри сторін.
Питання про дійсність або існування арбітражної угоди може вирішуватися за законом країни, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду. У разі відсутності такої вказівки — за законом країни, у якій має бути ухвалене арбітражне рішення, а у випадку, коли державний суд не може встановити, у якій країні має прийматися арбітражне рішення, — за законом, який підлягає застосуванню з огляду на колізійну норму державного суду, в якому порушено справу. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в договорі або у вигляді окремої угоди. Вона укладається в письмовій формі та вважається укладеною, якщо міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів зв’язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, а також шляхом обміну позовною заявою і відзивом на позов, у яких одна зі сторін стверджує наявність арбітражної угоди, а інша проти цього не заперечує.
Таким чином, арбітражна угода — це угода про вирішення арбітражем цивільно-правового спору, який виник між сторонами, що виключає компетенцію державного суду. Всі заперечення щодо компетенції арбітражу повинні в першу чергу вирішуватися арбітражем. Суди мають право втручатися в вирішення питання про компетенцію арбітражу тільки в окремо визначених законом випадках: після винесення арбітражем попереднього рішення про свою юрисдикцію, на стадії відміни або на стадії визнання і виконання арбітражного рішення. Такий підхід до розділення компетенції арбітражу і державного суду переважно підтримується судовою практикою держав, арбітражне законодавство яких ґрунтується на положеннях Типового закону ЮНСІТРАЛ, а також практикою держав, що мають лише їм властиве арбітражне законодавство.

Comments0