Log In
Login with using your social network account
Password :
 
Log In

Інститут співучасті у злочині

0
5.0
2011/11/27
Location : Ukraine, Kiev

Як правило, поняття співучасті більшістю науковців виводилося з її законодавчого визначення. Незважаючи на те, що вони були різними в Кодексах 1960 та 2001 років, деякі автори ще до прийняття КК України від 2001 року визначали співучасть таким поняттям, яке знайшло своє відображення у новому КК: „На підставі проведеного аналізу визначається співучасть у злочині, під якою розуміється умисна спільна участь двох або більше осіб, яким властиві ознаки суб’єкта злочину, у вчиненні умисного злочину.”
Якщо визначення поняття співучасті особливого різнобою не викликало, то у виділенні ознак цього явища та тлумаченні їх змісту виникали деякі розбіжності –як зазначав О.О. Кваша: „Інститут співучасті – це сукупність об’єктивних і суб’єктивних показників, що характеризують даний інститут кримінального права.” У літературі таким чином виділяються ознаки співучасті:
„...дисертант, розглядаючи поняття співучасті в злочині, до його об’єктивних ознак відносить множинність суб’єктів та спільність їх участі у вчиненні злочину, а до суб’єктивних – умисний характер діянь співучасників та умисний характер самого вчиненого ними злочину.”
„Об’єктивні ознаки співучасті виражені в законі словами – злочин, вчинений декількома (двома або більше) суб’єктами злочину спільно. Суб’єктивні ознаки – вказівкою, що співучасть – це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину... І дійсно, спільність характеризує й об’єктивну, і суб’єктивну сторону співучасті.”
„Законодавче визначення поняття „співучасть” включає в себе такі ознаки: 1) наявність двох чи більше суб’єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного і того умисного злочину; 2) спільність їх участі у злочині; 3) умисний характер діяльності співучасників. Перші дві ознаки в теорії кримінального права прийнято вважати об’єктивними, а останню – суб’єктивною.”
При тлумачення окремих ознак співучасті найбільше думки науковців розходяться стосовно вольового моменту умислу співучасника – тобто стосовно того, чи можливий непрямий умисел при співучасті. До авторів, які відстоюють позицію можливості непрямого умислу, відносяться П.С. Матишевський: „Усе це вказує, що для наявності суб’єктивної сторони співучасті необхідний умисел співучасників, який включає:...3) бажання або свідоме допускання настання єдиного злочинного результату.” ; М.І. Бажанов: „Таким чином, співучасть у злочині можлива не лише з прямим, але і з непрямим умислом. Останній може мати місце в поведінці співвиконавця або пособника.” та ін. До прихильників іншої позиції відноситься, зокрема М.І. Мельник: „Вольовий момент умислу передбачає бажання всіх співучасників діяти спільно для досягнення єдиного злочинного результату.” Видається цікавою позиція О.П. Жаровської з цього питання – в статті „Співучасть у злочині: об’єктивні та суб’єктивні ознаки” автор зазначає, що „Непрямий умисел при співучасті не може мати місця.” , а в авторефераті дисертації вказує, що співучасть можлива не лише за прямого, а й за непрямого умислу .
На відміну від загальноприйнятої думки, що спільність як характеристика об’єктивної сторони співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв’язок Н.М. Ярмиш вказує „що зв’язок між співучасниками злочину – це зумовлюючий, а не причинний, як це прийнято вважати в науці кримінального права, зв’язок. Він носить інформаційний характер. Причиною поведінки виконавця є його волевиявлення, прийняття і реалізація власного рішення в умовах вільного вибору. Отож небезпідставно можна стверджувати, що дії інших співучасників не породжують, не спричиняють результат, зроблений виконавцем, а служать однією з його умов.”
Проаналізуємо наукові дослідження, проведені стосовно окремих видів співучасників. Не спостерігається в літературі особливих розбіжностей у розкритті поняття та характеру діяльності такого виду співучасника як виконавець. Проте, стосовно організатора злочину вони були. Так, Д.О. Савченко вважає, що організатор не є самостійним видом співучасників: „Результатом класифікації співучасників є їх розподіл на такі види: 1) виконавці; 2) підбурювачі; 3) пособники. У той же час серед співучасників можуть бути виділені такі типи: організатори, керівники, ініціатори, активні учасники, другорядні учасники та інші. Дисертант вважає, що організатори не є самостійним видом співучасників, бо їх діяння не проявляються за допомогою якоїсь особливої поведінки, а виступають як система дій, кожна з яких сама по собі може бути оцінена як підбурювання (залучення до злочину кількох осіб, розподіл ролей) і пособництво (розробка плану, створення для виконавців інших умов).” Окремі автори, зокрема О.О. Кваша, пропонують уточнити поняття організатора злочину в новому КК ще поняттям керівник обґрунтовуючи це тим, що , по-перше, за характером його діяльності виділяються такі форми організаторської діяльності, як організація, керівництво та забезпечення фінансування, а по-друге, термін „керівник” вживається в чинному Кодексі в окремих нормах Особливої частини: „...в КК України доцільно ввести поняття керівника злочину шляхом уточнення (розширення) поняття організатора злочину на кшталт: „організатором або керівником злочину...”
Більшість авторів у публікаціях подають законодавче визначення організатора злочину, однак зустрічається й інший підхід: „...організатор злочину – це особа, яка об’єднала і координує соціально небезпечну поведінку декількох суб’єктів злочину для досягнення спільного результату і плану вчинення злочинів при підготовці чи виконанні. Організатором є також особа, яка створила злочинну групу чи злочинну організацію або координувала її діяльність, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організувала приховування злочинної діяльності злочинної групи чи злочинної організації.”
Досить поширеною у літературі є думка про необхідність закріплення на законодавчому рівні такого поняття пособника, яке б охоплювало всі можливі способи сприяння вчиненню злочину:
„Разом з тим, на наш погляд, необґрунтованою є наявність в ч. 6 ст. 19 КК України (1960 року – М.Г.) вичерпного переліку способів вчинення пособництва. Кримінальний закон не спроможний охопити всю різноманітність способів сприяння виконавцю зі сторони пособника. В такій ситуації судова практика вимушена іти шляхом розширювального тлумачення ч. 6 ст. 19 КК України, що є недопустимим, оскільки посилюється кримінальна репресія.”
„...аналіз судово-слідчої практики і теоретичних джерел свідчить про те, що існують і інші, не перелічені в законі, способи сприяння, які на практиці визнаються пособництвом. Дисертант робить висновок про те, що в цьому випадку має місце застосування закону за аналогією і тому пропонує законодавчо закріпити таке поняття пособника, яке охоплювало б всі можливі способи сприяння.”
Кримінальний законом термін „форма співучасті” не використовується, а в теорії кримінального права він тлумачиться по-різному: М.І. Мельник зазначає. що форма співучасті передбачає специфіку об’єднання співучасників, яка обумовлюється змістом об’єктивних і суб’єктивних ознак спільної участі кількох суб’єктів у вчиненні злочину ; Л.В. Багрій-Шахматов Л.В. та О.Ф. Ковітіді під формою співучасті розуміють зовнішню сторону співучасті, що характеризує спосіб виявлення назовні спільної злочинної діяльності , М.І. Бажанов форму співучасті визначає як об’єднання співучасників, які розрізняються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб’єктивних зв’язків між ними.”
Чинний Кримінальний кодекс України виділяє такі форми співучасті (ст. 28 КК):
a) група осіб без попередньої змови;
b) група осіб за попередньою змовою;
c) організована група;
d) злочинна організація.
Проте, деякі автори висловлюють сумніви стосовно доцільності формулювання такої форми співучасті у кримінальному законі як організована група: „...співучасть існує у формі злочинної групи та злочинної організації. Різновидами злочинної групи є: група осіб, група осіб за попередньою змовою... організована група – це штучно створений у чинному законодавстві інститут, в якому відсутні формалізовані критерії, оскільки вони багато в чому співпадають із ознаками групи осіб, що діють за попередньою змовою, так із ознаками злочинної організації.”
Спірним в літературі є підхід до того, чи учасниками групи за попередньою змовою можуть бути лише співвиконавці, чи також суб’єкти злочину з розподілом ролей: М.І. Мельник стверджує, що учасники вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою діють як співвиконавці, і що при цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль ; Н.В. Карчевський та Я.Г. Лизогуб стверджують, що відповідно до чинного КК України кваліфікуючу ознаку „вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб” необхідно ставити у вину не тільки у випадку співвиконання за попередньою змовою, але і випадку співучасті з розподіленням ролей .
Інститут причетності до злочину тісно пов’язаний з інститутом співучасті. У 2001 році О.М. Лемешком була захищена дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, тематика якої присвячена такому виду причетності до злочину як потурання – „Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину” . В дисертації автор аналізує розвиток законодавства щодо встановлення відповідальності за причетність до злочину взагалі та за потурання злочину зокрема, різні погляди щодо визначення суттєвих ознак потурання в кримінальному праві, пропонує власне тлумачення потурання у широкому та вузькому значеннях, відстоює позицію щодо необхідності розгляду видів причетності до злочину, в тому числі і потурання, як різновидів похідних (наступних) злочинів, дає визначення потуранню, розглядає його види. Також О.М. Лемешко у дисертації детально розглядає такий вид службового зловживання як потурання злочину службовою особою та аналізує обставини, що виключають злочинність потурання вчиненню злочину.
Можна зробити висновок про те, що інститут співучасті є досить детально розроблений наукою кримінального права України. Про це свідчить, зокрема, досить значна кількість публікацій з цієї тематики та захищених кандидатських дисертацій. Проте з прийняттям Кримінального кодексу України 2001 року, який більш обширно закріпив законодавче регулювання вищезгаданого інституту, постали нові проблеми його застосування, вирішення яких повинно відобразитись у нових наукових дослідженнях.
Дослідженню питань інституту співучасті присвячено чи ненайбільше дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Проте низка питань, що стосуються застосуванню норм цього інституту на практиці після прийняття КК України 2001 року потребують подальшого опрацювання теорією кримінального права України.

Comments0